“Пам’ятайте, що Ви є Українці…”.

7b20290------У Львові кінця ХІХ – початку ХХ століття не було людини, яка б не знала цього видатного чоловіка, не хотіла б з ним потоваришувати чи навіть породичатися. Але чомусь про нього майже забули, а це дуже несправедливо з огляду на зіграну ним роль у житті краю.

Історія часто чинить несправедливо у стосунку до людей, які її творять. Скурпульозно фіксуючи імена диктаторів, вона викреслює або на довгі десятиліття піддає забуттю осіб, чиє життя було суцільною жертвою громадсько-корисній справі.

На жаль, до несправедливо забутих постатей належить і Степан Іванович Федак – видатний український громадсько-політичний діяч, адвокат, засновник, керівник та активний учасник низки українських економічних, наукових, культурних та просвітницьких інституцій.

Чому до сьогодні про нього не написано жодної фундаментальної розвідки – залишається загадкою, адже плідна праця, меценатська діяльність та яскрава життєва харизма поставили Степана Федака у число найвідоміших галицьких діячів кінця ХІХ – початку ХХ століття.

В ті часи у Львові не було людини, яка б не знала Степана Федака, не хотіла б з ним потоваришувати чи навіть породичатися: “Хто з львів’ян не пам’ятає похилої постаті, що йшла Ринком, чи Руською до або з “Дністра”. Середнього зросту, з повним здоровим обличчям, з “цвікером”, що чомусь криво сидів на носі. Це Степан Федак, адвокат і директор “Дністра”. Вічно чимось зааферований, вічно спішився…” – згадували про нього сучасники.

Заклопотаність справами та раптова смерть не залишили адвокатові часу на впорядкування архіву, написання спогадів тощо, а може, він зумисне цього не робив, полишаючи свої діла на суд історикам?

 

Степан Федак народився 9 січня 1861 року у Перемишлі. Його батько Іван (1834-1871рр.) був сином одного із перших українських адвокатів Василя Федака і працював дякоучителем у Перемишлі та Яворові. Він помер, коли Степанові ледь виповнилося 10 років. Після смерті чоловіка вдова із сином переїхали до Львова, де проминула решта життя майбутнього адвоката.

Рано осиротівши, він наполегливо вчиться з метою пробити собі шлях у житті. Здобута у Яворові початкова освіта забезпечила хлопцеві можливість вступу до бурси при Ставропігійському інституті, де він опанував дяківське ремесло та досконало оволодів мистецтвом церковного співу.

Того ж, 1874 року, вступив до Львівської академічної гімназії, яку закінчив 1878 року з відзнакою, ставши одним із перших абсольвентів цього навчального закладу. Саме тут під впливом директора о.Василя Ільницького, який доклав максимум зусиль для повної українізації гімназії, та відомих професорів і громадсько-політичних діячів І.Верхратського, А.Вахнянина, Ю.Романчука, отця-катехита І.Гушалевича сформувалися перші національно-світоглядні переконання хлопця.

Федак-гімназист відзначався наполегливістю у навчанні та надзвичайно товариською вдачею, виявляв організаторські та неабиякі мистецькі здібності. У старших класах керував студентським хором, був членом гуртка, що популяризував твори українських письменників. По закінченні гімназії довго не поривав з нею зв’язків, відвідуючи різноманітні шкільні урочистості в якості сеньйора закладу, спонсора та наставника молоді.

Маючи грунтовні знання за середню школу, сімнадцятилітній С.Федак легко вступив до Львівського університету на юридичний факультет (1878-1882), де слухав лекції проф. Буля, який читав німецьке право, д-ра О.Огоновського та д-ра І.Добрянського, що викладали цивільне та кримінальне право. Останні два предмети викладалися українською мовою, що мало величезний вплив на формування національної свідомості студентів-українців.

У 1881 році він разом з К.Левицьким, А.Чайковським та Є.Олесницьким приступив до організації першого професійного об’єднання українських юристів “Кружок Правників”, що діяв під протекцією проф О.Огоновського при студентському об’єднанні “Дружній Лихвар”.

Майбутні юристи збирали фахову літературу, виступали з лекціями перед студентами юридичного факультету, а також активно втручалися у громадсько-політичне життя краю.

Масштабність та далекосяжність завдань, які ставили перед собою члени гуртка, окреслив у своїх спогадах К.Левицький:

“… у Львові заснували ми наш “Кружок Правників” для фахового образування студентів правників, як також підготовлення їх до ширшого і глибшого завдання: оборони прав українського народу. Отсе був зв’язок нашої провідної політичної думки, що політику мають взяти у свої руки наші незалежні люде, — значить українські адвокати”.

Незважаючи на завантаженість навчанням та громадською працею, Федак не полишає своїх мистецьких уподобань: співає у польському хорі “Лютня”, без участі якого не обходилися жодні університетські чи міські урочистості.

На насичені подіями та враженнями студентські роки Степана Федака припадає формування його політичного світогляду. У перші роки навчання в університеті він належав до Академічного гуртка, де панували москвофільські погляди. Однак під впливом визначних ідеологів народовського руху В.Навроцького та О.Барвінського юнак переходить на українофільські позиції.

Значний вплив на подальше формування світогляду студента мало знайомство з діяльністюІвана Франка та старшими студентами–правниками К.Левицьким, Є.Олесницьким, Т.Кормошем та ін. Відтоді добро загальноукраїнської справи стає визначальним моментом життєвого шляху С.Федака.

Після завершення навчання Степан Федак доволі швидко став успішним адвокатом, відкрив у Львові власне бюро та охоче допомагав молодим правникам оволодівати професією. Зокрема, у його канцелярії наприкінці 80-х років проходив практику майбутній президент Української Національної Ради часів ЗУНР Євген Петрушевич.

У 1889 році разом зі студентськими товаришами К.Левицьким, Є.Олесницьким, М.Шухевичем, О.Огоновським, А.Горбачевським С.Федак започаткував видання першого у Східній Галичині українського правничо-фахового журналу “Часопись правнича”, що значно долучився до пропаганди юридичних знань.

У вступній статті до першого номера журналу зазначалося, що видання є першою спробою наукових можливостей в галузі правознавства та розробки правничої термінології. Публікація статетей українською мовою робила видання доступним для галицьких українців та сприяла підвищенню їх національної свідомості.

Незважаючи на брак дописувачів, фінансові та поліграфічні труднощі, видання до 1892 року щомісяця виходило на 16 сторінках. Із 1892 року журнал з’являвся раз у квартал як друкований орган історично-філософської секції Наукового товариства ім. Т.Шевченка (НТШ).

На початку 1890-х років Степан Федак активно включився у громадсько-господарське життя Східної Галичини, що йшло в руслі реалізації надзвичайно популярного серед народовців гасла “органічної праці”. Брав участь у економічній діяльності “Просвіти”, а також інших українських наукових та громадських товариств і організацій.

Через брак професійних агрономів та економістів серед українців адвокати змушені були також очолити працю з економічної розбудови села. Будучи одним із засновників і провідних діячів українських кооперативних та кредитно-фінансових установ у Галичині, Степан Федак забезпечував фінансову незалежність кооперативного руху, сприяв розвитку української аграрної економічноїх думки. Значну частину організованих ним економічних товариств та фінансових установ, він очолював сам: “Народна торгівля”, “Крайовий союз кредитовий” (пізніше “Центробанк”), “Українська щадниця” у Перемишлі, член-засновник Товариства взаємних забезпечень “Дністер” (з 1909 – головний директор)

На цих посадах Степан Федак зарекомендував себе як фаховий та ощадливий фінансист. Дехто із найближчого оточення вважав його скупим, бачучи, як неохоче адвокат розстається з грошима, хоча мова йшла передовсім про державні та громадські кошти. Саме “скупість” Федака-банкіра дозволила українській громаді заощадити гроші для реалізації численних культурних, просвітницьких та молодіжно-виховних проектів.

Зокрема, завдяки сприянню та фінансовій допомозі С.Федака у 1911 році було придбано спортову площу для гімнастичного товариства “Сокола-Батька”, що містилася в районі Стрийської рогачки і стала першою українською спортовою площею.

У травні 1919 року він як директор Товариства Взаємних Обезпечень “Дністер” асигнував 1500 корон на утримання коедукаційних курсів при Львівській учительській семінарії, яка через складні воєнні обставини припинила функціонування. Закінчення цих курсів дало можливість кільком десяткам молодих українців отримати атестат зрілості та вчительську посаду, а відповідно, утвердитися у житті.

Усвідомлюючи величезну силу мистецтва для виховання народно- патріотичного духу, Степан Федак у 1891 році виступив одним із співзасновників українського музично-співочого товариства “Боян”, філії якого незабаром з’явилися по всій Галичині та на Буковині, а також у Києві і Полтаві.

Володіючи розкішним басом, він і сам відчував потребу “виспіватися”, а тому кожного ранку біг до Волоської церкви, сідав з дячками до крилоса і співав на утрені з ними “Величай душе моя Господа”, що водночас засвідчувало його глибоку віру в Бога.

З часом став львівським дяком над дяками, або як він сам себе називав “обердяком”. Молоді хлопці-дячки, як згадував у своїх спогадах С.Шах, знали і любили свого старшого покровителя і часто зверталися до нього за порадою, а він вчив їх співати, тягнув за вуха, карючи за фальшиві ноти, а потім обдаровував цукерками, наказуючи: “щоб ви не хрипли, мовляв, як я колись”.

Любив відвідувати популярні у той час вечорниці, на яких до пізнього віку співав з молодими хором і танцював. Охоче спілкувався з людьми, при тому володів тонким почуттям гумору, що робило його бажаною особою у будь-якому товаристві.

Як запрошувала його до танцю власна дружина, то казав жартома: “Як приведеш свою доню, то радо…”, – але потім все ж гречно кланявся і елегантно провадив Федакову у вальсі.

1910 року С.Федак придбав будинок на одній із найголовніших та найстаріших вулиць Львова Сикстуській, №48 (суч. вул. Дорошенка), де він утримував адвокатську контору та проживав разом із родиною до січня 1937 року.

Про родинну атмосферу, яка панувала у цьому домі, залишила надзвичайно зворушливі спогади онука С.Федака (по доньці Олені) журналістка за фахом Ольга Кузьмович.

Вона пише, що впродовж усіх років проживання родини на вул Сикстузькій душею дому була її бабця, дружина С.Федака Марія, донька священика Січинського зі с.Мшана що піді Львовом.

У молодості вона була активною учасницею громадського життя краю, приймала участь у розбудові перших галицьких жіночих організацій, зокрема, як член Управляючої ради Жіночої спілки промисловців “Труд”.

Маленька на зріст, з гарним інтелігентним обличчям, завжди спокійна і врівноважена, вона брала на себе усі господарські клопоти, а водночас займалася вихованням дітей та онуків, прищеплюючи їм високу моральність та гідність поведінки, у чому сама була досконалою.

Вона гуртувала велику родину, збираючи усіх разом на Різдвяні та Великодні свята, мужньо витримувала обшуки, що періодично влаштовувала поліція у їхньому домі, шукаючи доказів антиурядової діяльності когось із членів родини, із незворушним обличчям носила передачі в тюрму чоловікові, дітям, зятеві…

Завдяки її працьовитості, живому розумові та терпінню у домі на Сикстузькій завжди панувала атмосфера любові та сімейного затишку, а нерідко було шумно від гостей, які любили приходити сюди і в будень, і в свята.

Відвідувачами дому Федаків були члени таких знаменитих родин у Львові як Шухевичі, Нагірні, Левицькі, з якими сімейство Федаків підтримувало дружні стосунки. Не раз приходили сюди на запрошення господарів митрополит Андрей Шептицький, близький приятель адвоката, та Іван Франко, з яким С.Федака тісно в”язали видавничі справи.

На межі 1921-22 років у їхньому домі якийсь час мешкала відома організаторка та провідниця українського жіночого руху, педагог та літературознавець Софія Русова, що змушена була емігрувати з Наддніпрянської України, захопленої більшовиками.

Родинне щастя було для С.Федака надійною опорою у житті, тим прихистком, що дає людині наснагу у роботі та відновлює сили, робить її невразливою до життєвих випробувань. Любов до дружини, з якою прожив понад 40 років, Степан Федак проніс крізь усе життя.

Не почуваючи себе здібним до політичної діяльності, Федак намагався уникати політики, але бажання працювати для народу, постійно штовхало його у вир національно-політичного життя. Із початком Першої світової війни він незмінно опинявся серед найскладніших обставин суспільного життя, беручи на себе роль керівника чи координатора подій.

Зокрема, у серпні 1914 року разом із головою парламентарної репрезентації К.Левицьким, буковинським послом М.Васильком, організатором СВУ О.Скорописом-Йолтуховським та представниками від австрійської сторони, він приймав участь у конференції на Святоюрській горі, що проходила під патронатом митрополита А.Шептицького. Тоді вирішено створити окремий український військовий легіон при львівському ХІ корпусі, давши йому назву “Українські Січові Стрільці”, та обговорено можливість проголошення незалежної Української Держави від Збруча по Дін зі столицею в Києві, яка б знаходилася у союзницьких стосунках із Австро-Угорською монархією.

У перші дні окупації Галичини російськими військами Степан Федак, який відмовився емігрувати, на чолі української делегації зложив візит новопризначеному губернаторові Галичини полковнику Сергію Шеремєтєву з метою зарепрезентувати українську громаду перед російською владою та попередити заборону і руйнацію українських інституцій. Місія, звичайно ж, була відхилена, а сам Степан Федак потрапив під репресії, які російська адміністрація розгорнула супроти свідомого національного елементу.

Наприкінці вересня 1915 року разом із митрополитом А.Шептицьким, ректором Львівської семінарії Йосипом Боцяном, адвокатом і журналістом Володимиром Охримовичем, економістом Костем Паньківським та іншими заручниками з числа галичан він був вивезений російською окупаційною владою до Києва. Перебуваючи в Києві як інтернований, С.Федак заснував Товариство опіки й допомоги для українців з Галичини.

У серпні 1916 року, завдяки клопотанням рідних та друзів, відомого адвоката обміняли на полоненого російського консула, і він через Фінляндію, Швецію та Німеччину зміг повернутися до Львова.

Решта в’язнів були депортовані аж до Сибіру, у Туруханський край. Зокрема, у селищі Богучани Єнисейської губернії опинився товариш Степана Федака відомий журналіст Володимир Охримович.

У ЦДІА м.Львова зберігаються листи С. Федака до В. Охримовича, у яких адвокат повідомляє свого друга про останні львівські новини, просить його зважати на своє здоров’я та намагається підтримати морально: “Обов’язком нашим є один другого піддержувати, бо шкода кождої одиниці, а обов’язки і праця ждуть нас величезні”, – писав він у листі від 18 листопада 1915 року.

На сибірську адресу С.Федак також неодноразово надсилав матеріальну допомогу для свого товариша та інших інтернованих українських в”язнів.

Під час листопадових подій 1918 року 58-річний Степан Федак очолив одну із перших міністерських структур уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) – Український Харчовий Уряд, що знаходився у Львові в приміщенні страхового товариства “Дністер” по вул Руській, 20.

Представники Харчового уряду чи не першими у повітах перебрали виконавчу владу та вдалися до низки регламентуючих та обмежувальних заходів. До цього їх змушували повоєнна розруха та продуктовий саботаж з боку польської ліквідаційної комісії, внаслідок чого населення та армія голодували. З метою стабілізувати харчову проблему уряд монополізував продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, налагодив ділову співпрацю у товарообміні з відновленим товариством “Сільський господар”, представниками кооперативів та фінансових інституцій.

Було встановлено контакти з Міністерством народного господарства УНР, що дало можливість отримувати допомогу від наддніпрянських українців. Фаховість та величезна працездатність Степана Федака забезпечували плідну діяльність Харчового уряду впродовж всього періоду його діяльності.

Степан Федак, як член уряду та всіма поважаний громадянин міста, неодноразово брав участь у засіданнях Української Національної Ради – вищого законодавчого представницького органу ЗУНР і навіть впливав на прийняття окремих рішень.

Так, під час одного із засідань, яке відбулося в перші дні польсько-українських боїв за Львів на початку листопада 1918 року, коли на порядок денний винесли питання про доцільність арешту всіх відомих польських діячів Львова, Степан Федак “встав зі свого місця, взяв шапку й палицю та голосно заявив, що коли тут говориться про такі річи, то його тут нема – і вийшов”. Авторитет відомого адвоката та його рішуча постава змусили присутніх зняти питання з обговорення.

Після захоплення Львова польськими військами у грудні 1918 року він разом із Левом Ганкевичем організував і очолив Український Горожанський комітет (УГК) для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в’язням, який надавав матеріальну та правову допомогу потерпілим від воєнних дій та від свавілля польських цивільних і військових властей.

Разом із С.Федаком у комітеті співпрацювали Маріян Панчишин, Володимир Целевич, Осип Наврацький, Ярослав Чиж та ін. Документація Горожанського комітету свідчить про величезну роботу, проведену його працівниками, що сумлінно фіксували та розподіляли за призначенням фінанси, харчові продукти, одяг, побутові речі тощо, які надходили від української діаспори в якості пожертвувань.

З метою заохотити земляків надсилати допомогу потерпілим, Горожанський комітет регулярно друкував у пресі списки жертводавців та висловлював їм подяку. Зокрема, 24 липня 1920 року у одному із львівських часописів за підписами Степана Федака та Володимира Целевича з’явилася заява наступного змісту: “Всім нашим землякам, які, проживаючи на чужині, спішать з поміччю для українського населення Галичини в його тяжкому положенні, складаємо найщирішу подяку і прохаємо о дальшу інтензивну поміч, а тому, що Фонди Українського Горожанського комітету вже на вичерпанню, а число потребуючих є дуже велике”.

На кошти пожертвувань у Львові при вул.св.Софії, ч.25 члени Горожанського комітету відкрили Дім українських інвалідів, де мешкали знедолені вояки УГА, які мали до своїх послуг кравецьку, кошикарську та слюсарську майстерні. У 1921 році, використовуючи особисте знайомство із Юзефом Пілсудським, С.Федак отримав офіційний дозвіл відвідувати інтернованих українських вояків у Вадовичах і таборах поблизу Кракова.

Активність адвоката у справі допомоги інтернованим була високо оцінена сучасниками та відзначена у пресі, яка писала, що в особі С.Федака “наддніпрянська еміграція знайшла собі ревного оборонця та ласкавого опікуна”.

Інакше поставилася до громадсько-політичної активності членів Українського Горожанського комітету польська поліція. У вересні 1921 року керівництво УГК, у тому числі і його голова, було звинувачене у антидержавних діях і кинуте до в’язниці. Через відсутність доказів всі заарештовані незабаром були звільнені, але діяльність комітету була заборонена. Щоб не припиняти розпочатої праці, члени УГК на базі його секцій утворили окремі товариства, зокрема Українське товариство допомоги інвалідам, Українське лікарське товариство, Союз українських адвокатів, та нелегальний Комітет допомоги політичним в’язням. У більшості цих інституцій С.Федак був задіяний в якості керівника або активного члена.

Очоливши у 1917 році сеньйорат Ставропігійського інституту, С.Федак виявив себе палким оборонцем української мови та культури. Його підпис стоїть під численними зверненнями правління Інституту до різноманітних державних інстанцій Речі Посполитої і навіть до глави держави Ю.Пілсудського із вимогою скасувати обмеження щодо діяльності закладу, притягнути міську владу до суворої відповідальності за перешкоди у розвитку української освіти тощо.

В період директорства С.Федака (1917-1927?) було відновлено старовинну каплицю та видано пам’ятну книгу про історію Ставропігійського братства. У січні 1924 року С.Федак, як сеніор Ставропігії, виступив співорганізатором збору коштів на товариство “Рідна Школа”. Метою акції було підтримати розвиток національного шкільництва, заступивши здесятковані окупантом державні школи приватними. У відповідному зверненні до галичан, підписаному найвизначнішими релігійними та громадсько-політичними діячами краю, зазначалося, що ця справа є “необхідною і національною конечністю, від якої не сміє відмовитися ні одна українська одиниця”.

Добре розуміючи важливість книжкової продукції, що виходила під грифом “Просвіти”, “Червоної Калини” та інших українських видавництв, Степан Федак підтримував їх матеріально, інколи ризикуючи фінансовою стабільністю очолюваних ним установ.

Роман Купчинський, відомий письменник і журналіст, старшина УСС та УГА, згадував, що коли “Червона Калина” була в фінансових клопотах – одною з дощок рятунку був “Дністер” і д-р Федак.

У своїх спогадах він наводить мало не комічну сцену розмови між ним і адвокатом з приводу надання видавництву чергового кредиту. Директор “Червоної Калини” Юно Навроцький, добре знаючи характер С.Федака, наказав Купчинському, випрошуючи кредит, не перечити адвокатові…

“Пішов я і кажу, що і як, – згадував пізніше Купчинський. – Федак з місця з криком: “Та ж ви ще старого боргу не віддали!” – Я нічого. – “Рабунок!” – Я нічого. – Федак: “Ми не думаємо розкидати легкодушно гроші тому, що панам воякам захотілося якусь книжку видати!” – Я нічого. – “Ну, чому не відповідаєте?” – Тоді я відповів: Бо мені Юно Навроцький казав: “Як буде кричати, ти ні пари з уст. Може дасть …” – І Федак дав”.

Адвокат входив також до 12-ти особового правління – кураторії “Народного Дому”, коли та перебувала під ідейним впливом українофілів (1918-1919рр.). Вболіваючи за національну справу, С.Федак підключився до вирішення важливої для західноукраїнської громадськості проблеми – відкриття українського університету.

У серпні-вересні 1920 року він разом з В.Щуратом та К.Студинським вів з цього приводу неофіційні перемовини з міністром М.Ратаєм. Українські представники дали чітко зрозуміти польській стороні, що їхній план “випхати” український університет зі Львова на периферію (у Станіславів) не вдасться.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *