Наш край на початку ХХ століття та в роки Першої світової війни
(1901 – 1917 рр.)
1.Адміністративно-територіальний устрій.
На початку століття територія сучасної Житомирщини перебувала у складі двох губерній – Волинської та Київської. Вони об`єднали дві природно-етнографічні зони Полісся та Середню Наддніпрянщину. Сучасна Попільнянщина знаходилася на південному-заході Київської губернії, Сквирському повіті в Середній Наддніпрянщині.
2.Економіка.
а) Сільське господарство:
Близько 90% населення проживало в сільській місцевості, основне заняття якого було сільське та лісове господарство.
Власниками земельних угідь, крім поміщиків, були церкви та монастирі. В межах сучасної Житомирщини 1,5 тисячі православних церков володіли 83,6 тисяч десятин земельних угідь. Наприклад 2 церкви у с.Паволочі мали по 116 і 124 десятин, в с. Великі Лісівці – 122. У розпорядженні 101 римо-католицького костьолу було 12 тисяч десятин землі. По 110 десятин мали у своєму розпорядженні настоятелі Городницького, Тригірського, Любарського, Бердичівського, Білилівського монастирів.
23,3 % землі перебувало у володінні держави. Селяни, що працювали на цих землях сплачували в казну грошовий податок
Трохи більше 40 % усієї землі знаходилось у користуванні селян. У середньому на селянське подвір`я припадало на Волині 2 десятини землі, а у Сквирському повіті по 3,5, що при низькій урожайності (8-9 цент/ га) не забезпечувало прогодування родини. Більшість селянських господарств використовували волів як робочу худобу і користувались примітивними знаряддями праці: соха, коса, ціп, серп. Лише незначна частина селянських господарств могла придбати залізний плуг та тяглову силу – коней. На початку століття кінь коштував 19 -25 рублів, що було дуже великою сумою для малоземельних селян.
Питання малоземелля та безземелля селян не були вирішені і під час аграрної реформи П.А.Столипіна (1906 -1912 рр.) , яка лише активізувала соціальне розшарування на селі та загострила протиріччя навколо землі.
Особливості аграрної реформи Столипіна :
98,2 % селянських господарств вели подвірне землеволодіння і лише 1,8 % – общинне. Тому реформа була зосереджена на ліквідації черезсмужжя – зведення земельних наділів у єдине ціле шляхом утворення хуторів. Царський уряд прагнув перетворити Волинську губернію на зразок хутірського господарювання. Тут було створено 11.399 хутірських землеволодінь, які одержали державну допомогу у середньому по 11 десятин землі. Селянський банк надав їм кредит в сумі 538.870 руб. для викупу землі. На Житомирщині до хутірської системи землеволодіння перейшли 35.836 господарств, що склало 1,1 % від усіх селянських дворів.
В ході реформи відбувається виїзд населення до Вологодської, Калузької, Смоленської, Орловської, Томської, Іркутської, Тобольської губерній, Приморського краю та Казахстану(115 тисяч сімей). Однак не дивлячись на певні пільги: земельні наділи по 3-5 десятин, позики на переїзд і обзаведення господарством, на 5 років звільнення від сплати податків, на 3 роки – від військової повинності, повернулось назад додому – 23,6% переселенців. Аграрне перенаселення в Україні складало 8 млн. чол., з них на Волині – понад 110 тисяч.
Значна частина селянських господарств, придбавши землю, не змогла організувати ведення господарства через відсутність робочої худоби, необхідного реманенту, грошей для сплати податків. Розорившись вони продавали землю за безцінь. Так у с. Верхівні із 444 селянських дворів придбали землю 244, а незабаром 100 з них змушені були продати свою землю. Такі явища були характерні для кожного села та містечка.
Реформа зберегла кріпосницькі пережитки. Поміщики Потоцький, Сангушко, Радзивіл, Терещенко мали кожний понад 170 тисяч десятин землі, граф Стоцький лише у Романівській волості володів понад 13.760 десятинами землі.
В поміщицьких маєтках та куркульських садибах працювало понад100 тисяч сільськогосподарських робітників нашого краю. Їхня заробітна плата під час сезонних робіт у полі складала 40 копійок. На сіножатях у Федора Терещенка чоловіки отримували 32 коп. за день, жінки – 22 коп., підлітки – 11коп.
В наслідок реформи на Житомирщині виникло 11% куркульських та 25 % середняцьких господарств. На куркульський двір припадало в середньому до 20, а на середняцький – 9-10 десятин землі. Ці господарства працювали на потреби внутрішнього ринку. Продуктивність однієї десятини становила 25 руб. прибутку.
б) Промисловість:
На товарні відносини переходили і промисловці. На початку ХХ ст.. в межах сучасної Житомирщини працювали 281 фабрика і завод з 6-ма тисячами вільнонайманих робітників. Житомир став промислово-торговим центром на Волині: 46 промислових підприємств. За ним Овруч – 32, Бердичів – 25, Новоград-Волинський – 21, Народичі – 16, Коростень- 15, Попільня – 13, Володарськ-Волинський, Малин – по 11 та ін. Крім того, 593 дрібних кустарних підприємства знаходились в селах і працювали теж на потреби ринку – 91 % з них займались переробкою продукції землеробського і тваринницького походження та корисних копалин.
На початку століття у с. Попільня продовжував процвітати промисел, який дав назву селу. Це випалювання деревного вугілля та виробництво поташу.
Після вступу до ладу в 1909 р. Бердичівського пісочно-рафінадного цукрового заводу Житомирщина посіла 5 місце в розвитку цієї галузі в Україні: 10 цукрових заводів. На території сучасної Попільнянщини діяло три цукрових заводи в селах Ходорків(заснований у 1860 р. польським поміщиком Юліаном Романовичем Левандовським), Андрушки (збудований у 1860 р. братами-куцями М.Ф. і.Л.Ф.Поповими)та Корнин ( збудований у 1860 р. відставним генерал-лейтенантом Карлом Богдановичем Вейсом). Загальна сума прибутку цукрозаводчиків становила 13, 8 млн.руб.
Важливе місце у економіці краю посідали пивоварна, винокурна та спиртова галузі. Вже на кінець ХІХ ст.. 70% посівних площ хмелю усієї Росії знаходилось на Волині. Саме тут у 1914 р., в Житомирі, було створено «Волинське товариство хмелярства». Працювало 63 пивоварних заводи. Лише на Житомирському пивзаводі випускалось 7 марок пива. На Попільнянщині найбільший пивоварний завод був у Корнині. Спиртовий завод працював у Ходоркові. Найбільший спиртовий завод був у містечку Червоне і належав Ф.Ф.Терещенку. З випуску спирту Волинь займала 7 місце в Російській імперії.
Продукцію рослинного походження з переробки зерна на товч, борошно виготовляли понад 30 невеликих фабрик. Найбільш потужними були Бердичівська макаронна та кондитерська , а також 10 тютюнових. Кожне село на Попільнянщині мало водяного млина, а також використотувались вітряні млини, особливо в с.Макарівка. В 1910 р. в Попільні починає працювати крохмальний завод.
На території краю були великі поклади каоліну, глини, кварцового піску, що сприяло становленню і розвитку фарфоро-фаянсової промисловості. У 1913 р. працювало 9 заводів, найбільші серед них: Городницький та Камянобрідський фаянсові, Ємільчинський, Олевський, Коростенський, Баранівський, Барашівський, Довбиський фарфорові та ін. Біля с.Попільні розроблялись поклади жовтої, білої та червоної глини. Про що свідчить назва урочища Зарудою (дівчата ходили за червоною глиною для підведення призьби).
Економічна криза 1900-1903 рр. призвела до занепаду металургійної промисловості на Житомирщині, яка була представлена 22 чавуноливарними заводами. Найбільші з них, Червоноармійський та Новоград-Волинський перейшли на випуск нескладних сільськогосподарських машин. Знаходячись у військовому підпорядкуванні, Володар-Волинський чавуноливарний завод випускав ядра, гармати, селітру, порох. Бердичівський завод спеціалізувався на випуску устаткування для цукрової промисловості, а пізніше – парових котлів.
Завершення промислового перевороту, формування індустріального суспільства сприяло розвитку промисловості. У 1913 р. на Житомирщині було 63 заводи та фабрики, що у двоє більше порівняно з 1861 р. (33). В 4 рази зріс випуск промислової продукції. Житомир став промислово-торговим центром Волинської губернії. Тут відкрились філіали російських монополій «Продамет», «Трубопровід»,»Цукротрест».
У виробництві та побуті вживався новий вид енергоносіїв. Вступили до ладу Бердичівська, Радомишльська та дві Житомирські електростанції.
Кінець ХІХ- початок ХХ ст.. на Житомирщині ознаменувався початком розвитку залізничного транспорту, що поступово витісняв гужовий. На території краю було1,2 тисяч упорядкованих доріг. Найбільш пожвавлений транспортно-торговельний рух пролягав по гужових шляхах Овруч – Словечно – Лугини, Житомир – Київ, Житомир – Бердичів – Чуднів – Новоград-Волинський. Попільнянщиною пролягав Котелянський шлях: з Фастова біля Романівки,Кіловки (Миролюбівка), Котлярки, Ходоркова до Житомира.
Перша залізниця збудована у 1849 р. на відрізку Бердичів-Чуднів-Миропіль до Шепетівки. В 1870 р. розпочато будівництво залізниці Київ – Одеса. На дільниці Фастів – Козятин поблизу закладено ст.Попільня, яка одержала свою назву від найближчого населеного пункту. В 1872 р. Бердичівсько-_Шепетівська та Фастівсько-Козятинська гілки були з’єднані між собою. Так Бердичів став першою на Житомирщині вузловою станцією, сполучивши київський, одеський та шепетівський напрямки. В 1910 р. будується залізнична гілка Сквира – Попільня. В 1911 р. розпочато будівництво залізничної магістралі Петербург-Одеса. Всього через територію краю пролягло 5 стратегічних магістралей протяжністю 1100 верст (1 верста= 1,0668 км). І хоч губернський центр не став вузловим проте він мав сполучення в усіх чотирьох напрямах світу.
На початку ХХ ст. завершується формування фінансової системи краю. Поряд з Житомирської філією Державного банку, функціонували й акціонерні комерційні банки: Житомирські відділення Південно-Російського промислового банку, Азово-Донського комерційного, Мінського комерційного, відділення об`єднаного банку Московського правління Російського торговельно-промислового , відділення Державного Дворянського Земського банку. Швидко розвивалась кредитна коопераці. Найбільшим капіталом володіли Житомирське торгово-промислове товариство взаємного кредиту та Житомирське й Новоград-Волинське товариство взаємного кредиту.
3.Соціальні протести населення.
З початку ХХ ст. активізується страйкова боротьба робітників. У лютому 1902 р. економічний страйк оголосили робітники Бердичівських фабрик гнутих меблів та тютюнової. Впродовж вересня-листопада 1902 р. робітники Житомирських тютюнової фабрики, механічного заводу та 8 друкарень встановили зв’язки з київськими друкарнями, створили страйкові комітети, каси взаємодопомого. Домоглися підвищення зарплати на 20%. 12 березня 1903 р. в Бердичеві страйкувало вже 1300 робітників. В підпільній друкарні були наковані листівки з економічними вимогами. Робітничу солідарність проявили робітники фарфоро-фаянсових заводів, оголосивши страйки на підтримку 250 робітників Кам`янобрідського заводу.
Страйкова боротьба широко використовувалась робітниками краю в роки революційних подій 1905-1907 рр. як метод боротьби за поліпшення соціально-економічних умов життя. Характерними особливостями цієї революції були масовість та поєднання економічних вимог з політичними.
Першими на події в Петербурзі відгукнулися 2 тисячі трудівників Бердичева, які 11 січня 1905 р. провели загальноміську демонстрацію. З гаслами «Геть самодержавство і царя», «За демократичну республіку» на демонстрацію 15 січня 1905 р. вийшли трудящі Житомира. Демонстранти вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, скликання Установчих зборів. Місто влада оголосила в стані облоги та застосувала зброю проти робітників. 17-18 січня житомиряни провели загальноміський страйк, в ході якого створювались профспілкові організації, робітничі каси та загальноміський страйковий комітет.
В лютому – березні 1905 р. страйки розгортаються з новою силою, охоплюючи все нові міста протестним рухом: Новоград-Волинський, Радомишль, Коростишев, Малин та ін.. Завдяки участі у страйковій боротьбі робітники добилися підвищення заробітної плати на 20%.
Влітку 1905 р. до революційної боротьби приєднується Попільнянщина. 18 червня робітники Ходорківського цукрового заводу провели політичний мітинг, закликаючи до повалення самодержавства, поліпшення умов та оплати праці. До робітників приєдналися селяни Ходоркова. Влада, налякана виступами, розквартирувала в селі війська, щоб взяти під контроль ситуацію в краї.
Підтримку на Житомирщині отримав Всеросійський політичний страйк. 17 жовтня 1905 р. в Житомирі у приміщенні міської управи відбувся масовий мітинг. Виступи супроводжувались сутичками з поліцією, козаками, солдатами, арештами активістів. Велелюдні демонстрації відбулися в Коростені, Любарі, Новоград-Волинському, Радомишлі, Малині.